Історія однієї кедрової шишки

С особым трепетом и теплом представляем работу следующего участника Третьего Международного Творческого конкурса Эко Деда Мороза Багнюк Андрея из поселения родовых поместий Счастливая земля Ивано-Франковской области. Образы Андрея имеют свойство проникать до глубины Души и пробуждать самые тонкие, светлые чувства. Очень рады, что истории, песни, пословицы Андрея уже третий год наполняют Новогоднюю Книгу Эко Деда Мороза 🎅🌳📗💚 и будут шествовать вместе с другими сберегающими природу новогодними образами участников Конкурса по всему миру . Пробуждая человеческие сердца и восстанавливая леса нашей красавицы Земли 🌳🌎🌲☘

Присоединяйтесь к животворящему, созидательному творчеству и вы! С Положением и условиями Конкурса можно ознакомиться здесь. Прием работ до 18 ноября.

«Історія однієї кедрової шишки…»

То були важкі часи… Навколо повстання за повстанням… громадянська війна… голод і холод…
Тарасик у сім’ї був одинак, мати працювала вчителькою математики у школі, а батько був письменником… Батько багато писав про несправедливість того часу і його газетні статті наче ковток свіжого повітря дарували людям віру у краще життя, віру у життя без брехні, фальші, влади однієї людини над іншою…
Буває, прийде Тарасик до батька у кабінет, а той пише… А він малий стоїть і дивиться… замилується… батько аж горить, якесь незвичне тепло іде від нього, коли працює:
— А… це ти сину… підійди… запрацювався, що аж тебе не помітив… Ех, сину-сину, хочеться світ кращий для тебе створити, щоб війни не було, щоб краса навколо і свобода… Розумієш? СВОБОДА…
А Тарасик обійме батька за шию і слухає його розповіді про чудний час де усі щасливі… І так йому малому добре та легко на Душі, що аж співати хочеться, тоді здавалося, що так б усе життя просидів у батька на колінах…

Та якогось дня у їх квартиру постукали… Постукали люди у військовій формі і забрали батька… Забрали… Мама плакала, молила…, а він не знав, що робиться…, тоді ще нічого не розумів…
Кожного вечора чекав на тата, та той не повертався… Мама усе більше і більше сумувала, мало що їла… кудись постійно ходила та плакала… плакала ночами і обіймала його малого…
— Забрали тата… забрали Тарасику, милий… забрали у Сибір… Боже милий… за що? За правду і любов до свого народу і дітей його?
Час ішов, а біль не зникав у грудях… Мати забрала його і вони переїхали до бабусі і дідуся в село… Добре там було… якби не село вони б не вижили у час голоду та війни… А війна прийшла… прийшла у їх красивий край і уже змужнілий Тарас зголосився на захист Батьківщини…
А далі, біль, страждання, лист від рідних, що мати захворіла і залишила світ, і йому стало усе немиле і болюче… Йому захотілось піти на передову і там покласти своє тіло за Рідний край.
— Назад дороги нема! Нема… я уже сирота…

Та в одну із митей відчаю і розпачу, в їх частину зайшов лейтенант і почав роздавати листи солдатам… Тарас уже давно не очікував листів, бо не було від кого… та… цього разу прозвучало його прізвище…
Він тримав у руках дивний пакунок… там був лист і ще щось… коли він його розкрив і почав читати то з очей котились сльози…

«Дорогий мій сину, пише тобі твій батько Матвій, не знаю, як це пояснити та я чомусь точно знаю, що цей лист дійде до тебе і ти його прочитаєш саме тоді, коли він найбільше буде тобі потрібен… Я завжди говорив з тобою, як із дорослим, хоча для мене ти так і залишився маленьким хлопчиком, якого я найбільше у світі любив і буду любити.
Сину, я помираю… від важких робіт у мене виникло важке захворювання, мене поклали у тюремний госпіталь, я тут уже лежу два місяці… Та то не біда, ти усе зрозумієш, ти у мене справжній чоловік – мужчина! Окрім важких робіт у Сибіру я багато чого зрозумів… Тут усюди, навколо дуже багато кедрів… працюючи на важких роботах, щоб хоч якось полегшити свої страждання я почав з ними розмовляти… Спершу я розумів, що це просто гра, та якось гра стала реальністю і вони почали мені розповідати різні історії… Сину… сину мій дорогий, мені не стане листків, пера, чорнила і сил, щоб написати тобі усе, що вони розповіли мені… Тому я хочу, щоб вони самі тобі усе повідали… Мій улюблений кедр – «Тарасик», цього року дав багато шишок, та одну з них він подарував для найдорожчої людини у моїм житті… він так і сказав мені… ти її знайдеш у пакунку в котрім знаходиться цей лист… Він мені сказав, що колись один хлопчик змінить міру «добра і зла» на Землі у сторону Любові, і тим хлопчиком будеш ТИ!, а далі народиться дівчинка, яка поведе усе людство у Земний Рай, про який я так палко вірив і хотів, щоб ти у нім пожив… Хай так буде… Що із шишкою робити, то маєш зрозуміти ти сам…
З найкращими побажаннями та вірою у РАЙ Земний, твій люблячий батько Матвій…»

У Тараса стікали сльози із очей, він старався сховатись від друзів солдатів… У руках тримав теплу кедрову шишку… Від неї ішло якесь дивне тепло, воно нагадало йому тепло його батька, коли той брав його на коліна… Від того, Душа Тараса наповнилась світлом і може уперше за все своє життя після тих подій він добре спав…
Наступного дня Тарас пішов у передову, на полі бою над головою свистіли кулі, а Тарас в окопі із надією у серці стискав у правій руці кедрову шишку… Коли усі рвонули в атаку його ранили в праву руку, комісія визнала його не придатним до служіння у війську і його комісували у запас…
Уже лежачи в госпіталі, Тарас спробував поговорити із шишкою… спершу йому навіть стало смішно від батьківської витівки, але він продовжив:
— Що мені з тобою робити? Яку таємницю ти ховаєш у собі? І як же той РАЙ для усіх людей можна повернути на Землю?
Звісно, що шишка мовчала…
Та наступної ночі Тарасові приснився дивний сон… Він гуляв світлим і чистим кедровим лісом, під ногами було безліч кедрових шишок… їх збирали білки та інші звірі, а потім він почув дитячий сміх… коли він обернувся то побачив навколо себе багато дітей, вони усі раділи шишкам, хтось лузгав зубами горішки і їв, хтось годував з рук білочок, а ті у відповідь годували дітей… А потім… потім він помітив, якісь дві білі постаті, що наближались до нього… від них ішло сильне тепло, і приємне сяйво… То був його батько і мати… Тарас не міг нічого сказати, він просто стояв і плакав від щастя… Сльози капали на шишки і від їх тепла, з під його ніг почали проростати молоденькі кедринята… Батько усміхнувся йому, а потім ніжно обійняв матір за стан і вони зникли… сон розтанув…
Тарас прокинувся… він так і тримав кедрову шишку в руці… Із червоними очима від сліз він приклав її до уст і промовив:
— Дякую! За найцінніший дар, дякую тобі Батьку!

Роки будуть минати, життя іти, війна закінчиться і його Народ переможе у страшній битві… Тарас буде святкувати день перемоги і його щастю не буде меж… У той величний день він побіжить у свій сад, де рік тому власноруч висадив 45 ще майже зовсім маленьких кедриків… сяде на землю і заплаче… у ту мить сльози радості зітруть із його пам’яті усі сумні і темні образи минулого і Душа оживе та злетить мов птаха у небо…
Коли Тарасу виповнилося сорок років, його кедровий сад уже стане вищим за нього… усім кедринятам він дав імена, а двох перших назвав у честь своїх батька та матері: Матвій і Марія…
Свій 50 річний ювілей, Тарас разом із своєю дружиною та двома дітьми відсвяткували у власнім кедровім лісі… і що дивно, саме того року їхні кедри дали перші шишки і радості сім’ї не було меж…
Тарас проживе щасливе життя… Він, як і його батько стане відомим письменником того часу і всі його твори будуть присвячені любові до Рідної Землі і усього живого, що на ній є…

Того дня у маленький кабінет із стелажем для книг загляне ранішнє сонце… воно торкнеться щоки старого і сивого чоловіка, і розбудить його… чоловік протре очі, підніме із колін книгу і продовжить читати такі слова:

“Сумевшие понять свое предназначение и суть бесконечности, станут жить счастливо, перевоплощаясь вечно, ибо они своими мыслями произведут сами счастливую свою бесконечность”…

А потім у кімнату відчиняться двері, до неї увійде маленька дівчинка. Тарас візьме її на коліна, пригорне до себе, погладить по русій голівонці і промовить наче до себе:
— Дочекались…

Змахнувши сльозу із щоки уже голосніше скаже :

— Дякую… дякую тобі Батьку… за Вічність і твою мрію у РАЙ Земний…

Багнюк Андрій. Поселення Родових Помість «Щаслива Земля». Івано-Франківська область, с.Козина

Поделитесь этой статьей со своими друзьями в соц.сетях
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •